1-5 червня 2026 року у Львові, в Монастирі св. Альфонса Згромадження Найсвятішого Ізбавителя УГКЦ, відбулися виклади курсу духовності Чину Найсвятішого Ізбавителя, в яких взяли участь отці, брати і сестри трьох монаших спільнот: Згромадження Найсвятішого Ізбавителя (отці й брати редемптористи), Чин Найсвятішого Ізбавителя (сестри редемптористки), Місіонерки Найсвятішого Ізбавителя (сестри).

Виклади провадив отець Петро Хила (Польща)

Люди прагнуть бачити Церкву більш пророчою та відданою, яка дбає про розбудову земного міста як Царства Божого. Нам, релігійним діячам, належить відігравати важливу роль і виконувати важливу функцію через наше проповідування та наше життя, долаючи власну пасивність і йдучи на нові ризики заради досягнення більшої місіонерської ефективності.

Свідчення робить життя за Євангелієм зрозумілим і переконливим, а точніше — той спосіб життя, який обрав для себе Син Божий, прийшовши у світ. Свідчення надає переконливості нашому проповідуванню. Ось чому першою і найдієвішою формою євангелізації є свідчення життям.

Посвячене життя також не переживає зараз свого найпривабливішого періоду, принаймні у західних країнах Європи. До цієї ситуації слід ставитися не з почуттям провини, а з реалізмом. Удари по нашому способу життя надходять як ззовні, так і зсередини нас самих.

Посилення нашої душпастирської діяльності та надання більшого сенсу нашим спільнотам – це дві речі, які повинні йти рука в руку.

У Божому Слові ця динаміка «виходу», яку Бог хоче викликати у віруючих, постійно з’являється. Авраам прийняв покликання вийти до нової землі. Мойсей почув Божий заклик: «Іди, я посилаю тебе». Сьогодні в цьому «йдіть» Ісуса присутні завжди нові сценарії та виклики євангелізаційної місії Церкви, і ми всі покликані до цього нового місіонерського «виходу». Кожен християнин і кожна спільнота розпізнаватимуть, якого шляху вимагає від них Господь, але ми всі запрошені прийняти цей заклик: залишити свою зону комфорту і наважитися вийти на всі периферії, які потребують світла Євангелія.

•Нинішня криза релігійного життя не є суб’єктивною кризою. Це не емоційний стан релігійних осіб, який може змінитися вже завтра. Криза є об’єктивною та реальною, вона є наслідком нових соціально-культурних та церковних умов. Криза релігійного життя безпосередньо пов’язана з сучасною реальністю, і до неї слід ставитися усвідомлено. Вона змушує нас сумніватися та переосмислювати наші мотиви. У минулому сумнів був ознакою невпевненості та слабкості. Сьогодні впевнена в собі людина – це та, яка вміє перетворити сумнів на критичне та конструктивне ставлення. Наша присутність у секулярному суспільстві, де Церква є меншиною, має бути іншою. Інкультурація в цю нову культуру – це виснажливий процес. Він випробовує нашу вірність Євангелію, харизмі нашої Конгрегації та сучасним чоловікам і жінкам. У цій новій культурі треба євангелізувати по-новому, як казав Климент про свій час. Сучасний світ не є таким відкритим до проголошення Євангелія, як нас спонукав думати Другий Ватиканський Собор у своїй конституції «Gaudium et Spes».