Дорогі Сестри!

Думки про спільноту.

Еклезіяльність спільноти. Як літургійна молитва не є додатком до духовного життя, так і спільнота не є додатком. Вона його конститутивна частина.

Заповідь друга в порядку написання, перша- в порядку виконання. Як можеш любити Бога, якого не бачиш, коли ненавидиш брата, котрого бачиш?

Бог є постійним даванням.

Контемплятивний погляд на речі. Котемплятивний погляд є об’єднуючий, він завжди єднає, але перед тим виявляє дихотомію, поляризує її, викриває. Спочатку виявляє. Щоб потім об’єднати. Маю тут на увазі те, що життя у спільноті вимагає двох речей: повернутися до свого нутра, бути в себе, як вдома. А це вимагає працю самопізнання. А водночас бути «для». Насправді ці дві дійсності зовсім не контрастують, бо бути «для» не означає бути поза собою. Бути поза собою це завжди мука. Це шукання себе поза собою – в інших, у відносинах, в речах, в улюблених заняттях. І це не будує, а руйнує спільноту. Людина, що себе не пізнала, має багато механізмів, які нею керують без свідомості. Бо якщо ми чогось у собі не усвідомлюємо, воно починає нами керувати. Неусвідомлені зранення перетворюють нас на тих, хто ранить інших. Неусвідомлені пристрасті водночас із зовнішньою правильністю перетворює нас на побожних лицемірів. Це спричиняє багато проблем у спільноті, ось чому я говорю про те, що так важливо є жити свідомо.

Що таке контемпляція? Я тут не маю на увазі якісь недосяжні вершини духовного досвіду. Контемпляція є досяжна для кожного з нас на її першому «порозі». За другим порогом вона є вже ділом благодаті, і там ми вже нічого не можемо зробити, тільки бути приготованим до неї.

Контемпляція це стиль життя, який означає, що я живу свідомо. Тут і тепер. Свідомо переживаю таїнства Церкви, але і повсякденність. Мої відносини, спільноту.

Початок цього можливий тільки тоді, коли ми починаємо бути свідомі думки. Від думки починається настрій, стан, сприйняття інших. Якщо ми живемо на поверхні, ми не будемо в стані розрізнити думки. Більшість людей живе на поверхні, не є в стані почути себе. Більше того, шукають різних втеч – в постійний шум, музику, радіо ітп., в активність. Надмірну запрацьованість, в інтернет, в нездорові зв’язки. Все це так насправді породжує ще більшу муку і голод. Що таке залежність  – це підсвідоме прагнення заспокоїти страшний внутрішній біль, з яким боїмося навіть зустрітися, не хочемо його побачити.

Молитва – це страшна річ. Ми всі її прагнемо і її уникаємо. Чому? Бо вона обнажає цю рану. Заставляє зустрітися з собою справжнім. Але це єдина дорога до того, щоб автентично зустріти Бога. Глибинна молитва є дуже проста, але складність її полягає у тому, що треба пройти поріг болю. І це може навіть довго тривати. Наші розсіяння часто бувають втечею від того болю. Море думок, спогадів, мрій про майбутнє. Або надуманих страхів викидають нас назовні самих себе у думках. А що є назовні – це ілюзорний світ. Це світ нереальний. Бо те, що було і що буде – його нема. Наші страхи і наші бажання дуже часто є плодом пристрасті. Але, хоч вони нам здаються справжніші, ніж м самі, вони не є реальні. Реальне є те, що є тут і тепер. Бог  є завжди тут і тепер. Чому нам часом важко зосередитись і знайти молитву? Бо Бог є тут і тепер, але ми не є тут і тепер, ми літаємо в думках в минулому або майбутньому. Сфера его – це сфера назовні. У психології його називають фальшивим его. Може так бути, що коли ми молимось, наша молитва є також зовнішньою, бо зосереджена  в розумі, а не в умі. Хоча цей етап є також важливим і його не можна оминути.

Апофатична дорога молитви є найкоротшою і найбільш реалістичною і вона нас вчить справжнього життя спільноти (взагалі вона веде до зцілення):

А) Вона вчить нас слухання

Б) Вона вчить нас приймати людей такими, якими вони є. Реалізм.

В) Вона вчить нас бути безкорисливими у відносинах

Г)Вона вчить нас уважності і чуйності у зауважуванні своїх і чужих пристрасних станів. Усе починається від думки.

Д) Вона нас вчить ефективного служіння і діяльності.

Є) Вона нас вчить терпеливості і самозречення

 

Слухання.

Основою спільнотового життя є слухання. Може Ви зауважили, як виглядають часом наші розмови? Наші діалоги? Це бувають не діалоги, а два монологи, які перетинаються.. Дві бездонні горлянки які волають: «наповни мене! Може ти мене наповниш?» Хтось хоче розповісти про цікаву поїздку, є повний вражень. Говорить: «Я того року їздила в Альпи, там така краса!….» а співрозмовник замість слухати починає: « Я також була в Альпах, і знаєш що…..» ну і починає свою розповідь навіть не давши першій щось більше сказати. Часом наші розмови виглядають так: «а я….» – «а я….»…. Такі розмови не базуються на слуханні, ми тільки починаємо слухати співрозмовника. А потім поринаємо у власний світ, будуємо свою розповідь. Кожен зі співрозмовників прагне бути вислуханим . І не отримує цього. Чому? Бо вони є назовні. Вони шукають наповнення назовні. А цього неможливо отримати, бо чим більше будеш ганятися за тим, що тебе наповнять відносини, тим гірше будеш себе почувати. Коли даш у собі місце іншому, побачиш, що і тебе це наповнює, але для того треба зректися себе.

Де можемо вчитися слухання? На молитві. Часом ми на молитву приходимо повні себе. Молитва може бути таким самим нудним монологом, як і в наших міжлюдських стосунках. МИ говоримо: «Господи, я так прагну….Господи, я прошу Тебе…., Господи, дай мені….я…я….я….». Це не є погано. Але якщо хочемо змінити якість наших стосунків з Богом і з людьми, ми мусимо стати порожніми перед Богом. Почати молитися: «Ти, Господи! Ти є любов, Ти є всім, Ти….) Добре є попрактикувати часом першу половину Ісусової молитви. Щоб навчитися зосереджуватися на Іншому.

І навпаки. Ми контемпляції можемо вчитися зі слухання людини. Подивіться на Ваші відносини: є пряма паралель між тим, як ви любите людей і як любите Бога. Нема такого, що можна любити Бога, а людей вибірково, або керуючись симпатією і антипатією. Подивіться, який процент є тих, яких ви любите, яких не любите. До яких ви байдужі. Це означає, що й до Бога  прямопропорційно ви маєте любов – 40 % Ви любите, 20% – не любите, а в 40 % Він залишається для вас байдужим.  Це золоте правило. Якість віри залежить від конкретної любові до людини. А любов починається від слухання. А слухання починається від свідомості того, що є в мені – бо як ти почнеш слухати, якщо не зауважиш, що ти є повний «я»? Наша Засновниця Марія Челеста має дуже особливу рису своєї контемпляції. Коли вона досвідчувала найбільш містичних моментів близькості Бога, коли вона переживала стани Єдності з Богом, тоді Він показував їй людину, звертав її погляд на красу тих, які є створені на Образ! У серці Христа вона зустрічала людство. Вона обіймаючи Господа, обіймала тих, яких Він любить. Навіть є текст, в яких вона чує від Ісуса, що має стати нареченою не тільки Богочоловіка, але всіх, хто є у Тілі Церкви і поза нею. Це є глибоко містична і еклезіологічна візія. І говорить про те, що наші взаємини з Богом, якщо вони справжні, роблять нас свідомими людьми Церкви, відривають нас від нашого вузького кола заклопотань, за межі нашого обмеженого его.

Отже контемпляція починається від слухання. Вслухатися в Слово Боже – це більше, ніж над ним роздумувати. Можна мати багато гарних думок про Слово Боже, але Його не почути, тобто не допустити, щоб воно пройшло як двосічний меч крізь моє серце. Роздуми, які появляються в нас, як наслідок, як плід слухання – це вже інша річ. Це є тоді справжня лекціо дівіна. Якщо ми тужимося, щоб щось придумати на молитві, то це є скоріше творча богословська праця, ніж молитва, хоча це також може бути корисним приготуванням до молитви. (Це саме можна сказати про творчість)

Щоб слухати, треба стати порожнім, цілковито замовкнути в нутрі і бути скерованим назовні, будучи при цьому цілковито «вдома» у себе. Але воно вимагає щирого заангажування у справи іншого, воно вимагає емпатії. Таке слухання лікує, воно є терапевтичне. Воно дозволяє співрозмовникові почути самого себе, діткнутися своєї глибинної правди.

Правдиве слухання не стремиться коментувати співрозмовника, тим більше його повчати, чи давати йому ради. А навіть, як треба щось порадити, то це робиться після того, як його спочатку почуєш. Тут можна провести паралель зі слуханням Божого Слова. Я зустрілася з таким, що придумуються коментарі до Євангелія, не почувши Слова, або тільки поверхнево пролетівши. Перечитуємо фрагмент, а далі поринаємо у свої думки. Перед Словом треба ставати оголеним.

Всі ми тужимо за тим, щоб хтось нас зрозумів, глибинно! Звичайно, тільки Бог нас може зрозуміти повністю. Але ми, ти і я, можемо давати це іншим – це є перший крок до любові.

 

Апофатичний реалізм. Прийняти Іншого.

Справжня контемплятивна молитва є завжди апофатична. Кожен святий містик, чи на Сході, чи на Заході доходив до цього. Що це означає?

Кожен з нас вибирає богопосвячене життя з якихось серйозних мотивів. Окрім того, що бачимо себе в якомусь конкретному стилі життя, у цій спільноті, у цих видах діяльності, в основі кожного такого вибору має бути передусім шукання Бога. Якщо цей пошук є щирий, він завжди буде нас гнати вперед і не дозволятиме задовільнитися тим, що маємо. Спочити на лаврах. Чому? Бо Бог неосяжний і завжди буде вислизати нам з рук. І так має бути, бо якщо б хтось сказав: «Я вже знаю все про Бога і більше не маю потребу шукати!» – це б була неправда, бо це означало б, що Бог є осягальне розумом людини буття, а отже не безмежне, НЕЗМІРИМЕ, НЕВИМОВНЕ ітд, тобто, не Бог. Якщо ми пробуємо якось собі Бога уявити, то завжди йог будемо поменшувати. Ішна річ – це те, що зробив Син – сам себе поменшив для нашого спасіння. Проте через те, що Він переступає через власну трансцендентність, тільки підкреслює, що Він є неосяжний Бог.

Що таке апофатична молитва і яке відношення має до спільноти?

Катафатична молитва думає про Бога. Вона також дуже корисна і дуже потрібна. Від неї не можна зовсім відходити, бо це є потреба людини. Ми б були неправдиві, якби говорили, що тільки і виключно апофатична молитва має сенс. Катафатична молитва ставить питання: Ким є Бог, Ким є Він для мене? Ким є Ісус Христос. Який Він є? Як діє у моєму житті. І тут іде конкретна праця пам’яті, праця вдячності.

Апофатична молитва каже: я не думаю про Бога, я є з Богом. Я є в Його присутності. Як ви є разом зі своїм другом, на якого чекали, Ви ж не будете виставляти його за двері, щоб далі його собі уявляти, чи про нього думати. Ви є просто з ним, спілкуєтесь безпосередньо.

І тут є головна прикмета апофатики: вона не стараєтся уявити Бога, осягнути Його роздумуваннями, вона йде прямо безпосередньо до Нього, а шлях цей – це відкидання всього, що мені приходить на думку, чи уяву. Я розумію, що все, що я можу про Нього придумати, може бути викривленням Його образу. Я не вдовольняюсь тим, що вже знаю. Чи відчуваю. Знаю тільки одне – Він є Інший, і я маю Його тільки прийняти. Він є більший ніж моє серце і все знає. Більший ніж мої плани, думки, бажання. Але і більший за мої сумніви, зранення, страхи, гріхи.

Щодо відносин дуже важлива апофатика, бо вона дозволяє кожному бути іншим. Ми у несвідомості часто спостерігаємо інших через свої фільтри, дуже часто негативні. Ці фільтри можуть бути набуті важким досвідом з минулого, який каже: « завжди мене кидали, і тепер вона мене кине….», «вона завжди так поступає, значить вона така сяка» та ін. Тобто ми схильні людей вкладати в якісь рамки. І знову, переважно ми це робимо несвідомо, але дуже часто і свідомо. Виробляємо якусь думку часом на основі чужих точок зору. Це справді дуже кривдить людину. Буває, що ярлик навішений на комусь в молодості, не дозволяє йому розвиватися, а навіть діє так, що він починає поводитись так, як про нього думають. І знову ж, це з одного боку – нормально і властиво людям, мати свою думку, тверезу оцінку. Проте контемплятивний погляд на людину завжди дивиться в глибину. Проникає зовнішній наліт того, що робить когось трудним і бачить в ньому тільки добро. Такий погляд (М. Челеста), очищає. Це є справжня чистота – коли ми оправдовуємо ближнього. Це і є апофатичний підхід до людини. В людині є Образ Божий – тобто наша сутність є глибинна і безмежна, як всесвіт. Цю глибину людського духа може зміряти один лише Бог. Ми самі не осягаємо ким ми є. Наша глибинна сутність виводить нас поза нас. Апофатичний підхід до людини не оцінює. Приймає людей і ситуації такими. Якими вони є. Не старається вкласти в якісь рамки, бо розуміє, що будь-які рамки будуть завузькі. Апофатика викликає подив, бо дивиться на когось чи щось завжди як на щось нове й неймовірне. Нема там гордого всезнаючого скептика. Там є смиренність, яка хоче вчитися у кожного. Такий погляд на людину дивиться дальше, ніж вона сама на себе. Огортає її цілу і дозволяє їй бути такою, яка вона є, але водночас такий погляд несамовито пробуджує в ній її потенціал і спонукає її до розвитку, може навіть несподіваного для неї самої.

 

Безкорисливіть у відносинах.

Спільнота – це не безликий колектив, не група безіменних. Це спільність унікальних неповторних особистостей, яких єднає одна мета, а точніше одна Особа – Христос. Щоб спільнота правильно функціонувала, нам потрібно з одного боку добра гармонійна зовнішня організація життя – в це входить також дисципліна в монастирі. З другого боку, наші взаємини, які мають бути оперті на відносинах з Господом. Взаємини безкорисливої любові.

Тут мені приходить на думку тема чистоти. Бо чистота – це цілісність (ціломудріє), це не шукати свого у всьому. Ти не будеш мати духа чистоти, якщо не будеш живитися молитвою. Ти не будеш мати духа спільноти, якщо не будеш жити у духовній чистоті. Я тут маю на увазі чистоту у значно ширшому значенні, ніж тільки фізичну, сексуальну чистоту.

Кожен з нас несе з собою якесь незадоволення, незаспокоєння, на дуже глибокому, неусвідомленому рівні. Поки не зійдемо глибше у самопізнання, воно нас буде постійно пхати у невідповідні напрямки. Що таке пристрасть? Це зосередження на собі, яке зростає в міру його заспокоєння. Відчуваєш пустку, брак чогось, голод відносин, які б мали тебе заспокоїти, реалізації себе, самовдосконалення, саморозвитку….шукаєш себе….назовні? Будучи «назовні» людина насправді не розвинеться, або розвине лише часточку себе, яка потім буде для неї заміною всієї себе (наприклад часто буває, що люди мистецтва розвивають якусь одну свою здібність, а за тим стоїть жалюгідна, бідна людина, яка не вміє бути людиною, не вміє просто елементарно співчувати).

Контемпляція на молитві вчить нас не прив’язуватись до пережиттів, відчуттів. У початківців (кожен з нас у якійсь мірі це пройшов)  буває такий період, коли вони відчутні «солодощі» на молитві ідентифікують з Богом. Господь дає тоді нам відчути Його любов, ніжність, ласку. Це все ми відчуваємо, а як того нема, нам здається, що Він відійшов. Тоді може появитися трудний період – пустиня, на якій з нашої душі «вилазять» всілякі гади. Бачимо пристрасті – гнів, страх, сумнів, депресію, смуток. Але це також є ілюзія. Бог нас не покидає.  Це відчутна благодать робиться якби невидимою, щоб навчити нас безкорисливості на молитві. Я мушу бути мужньою на молитві. Йти туди заради Нього, а не заради того, що мені буде там добре. Багато хто залишає молитву на тому етапі. Бо вона не заспокоює його потреб. Приймати Бога у мовчанні, навіть тоді коли здається, що Він мовчить – це дуже важко. Це спричиняє, що молитва робиться гірка і ми її уникаємо. Але тоді вона найцінніша. Не треба боятися, що такий стан вже триває довго. Якщо ми вірні і триваємо з ним – це вже є початок контемпляції.

У відносинах це означає те саме – я не шукаю контакту з іншими задля заспокоєння своєї потреби. Тобто в мені нема постави «Чорної Діри», яка все у себе всосує. Справжнє контемплятивне самозаглиблення робить нас відкритими і здатними бути цілковито зверненим до іншого. Нема тоді подвійності, є оця чистота, цілісність, яка не шукає свого. Тоді пропадають непотрібні  страждання на тему: « вона на мене не так подивилась!», «вона мене не любить», «Вона більше любить ту, ніж мене…» не буде також переймання недосконалостями свого зовнішнього вигляду і тп.

Але це важко. Це вимагає маленького щоденного героїзму, хоча для того, хто любить Господа, вибір буде однозначний. Тоді, коли ми спільноту і конкретну сестру поставимо вище наших власних інтересів, тоді ми і будемо по справжньому щасливі, хоча нам здаватиметься, що нам втікає час і інші нас їдять як хліб. Люди летять до тих, хто має в собі мир.

 

Контемпляція дозволяє розпізнавати стан своєї душі, а це дозволяє бачити дуже ясно стан душі іншої людини.

Споглядальний погляд виробляється у процесі покаяння. А покаяння – це шлях самопізнання, але в світлі Божої доброти. («Май ум свій у аді, але не впадай у відчай» – Силуан Афонський). Нам треба зійти до шеолу, щоб могти торкнутись небес, треба спочатку закоштувати приниження правдою про себе самого, щоб потім могти бути вознесеним. Без тієї правди не буде справжнього духовного життя, не буде також і місії.

Це не в кількості годин на молитві міряється ефективність місії (хоча це також важливе – хочеш бути віртуозом, грай по 6 годин в день), але тим, наскільки ти сама пережила покаяння, як зміну мислення, навернення і відкуплення. У свій ад треба заглиблюватись разом з Відкупителем. Самому там можна впасти тільки у відчай.

Покаяння само приносить уважність і чутливість = просохе і непсіс – це дуже важливі складові шляху ісихазму. Вчить нас пильнувати саму появу думки, щоб не допустити її розгоряння аж до пристрасті і гріха. Але для того знову ж потрібне мовчання, бо буття на поверхні, назовні, не дає побачити думки, не дозволяє назвати по імені емоції, які нами керують. У того, хто живе свідомо і уважно, не буде, або буде мало ситуації, коли щось володітиме ним. Контроль над емоцією неможливий, коли я несвідома того, що мною дьоргає.

Досвід перемоги хоча б над однією пристрастю дає величезну силу. Це дозволяє побачити цю біду в іншому і помогти йому перемогти її. Неможливо помогти комусь напр. перемогти страх, якщо ти сама в неволі страху. Ти мусиш бути вмістилищем миру, щоб перемогти страх у іншій людині. Ітд.

Важливо є також в конфліктних ситуаціях (важливо не уникати конфліктів, але правильно переживати їхнє пристрасно- емоційне навантаження), або у випадку якихось дрібних непорозумінь, відділяти чиюсь емоцію від дійсності і не приймати її на себе. Я колись зробила відкриття, що пристрасті передаються, як віруси. Може розгорітися пожежа у спільноті, коли ми почнемо переймати на себе чужі негативні настрої. Наскільки сильний твій імунітет, настільки ти зможеш «не захворіти». А що дає імунітет? Покаяння. До речі, друге моє відкриття: найкращим лікарством на депресію є також покаяння, хоча депресія це його крайня  протилежність і дуже важко у такому стані почати каятись.

 

Контемпляція вчить нас ефективності в творчості і діяльності.

Найбільшою невідповідністю, яку колись міг хтось придумати, це протиставити контемпляцію і діяльність. Чи навіть порівнювати діяльність з радісною активністю, а контемпляцію з пасивністю, повільністю, статикою. Звичайно, контемпляція як спосіб життя має в собі багато тиші і самотності. Але це не означає, що бездіяльності.

Ті, які протягом історії найбільше зробили для Церкви, були дуже споглядальними людьми. Хоча ми тут по-людськи міряємо це «найбільше зробили». Бо свята Терезка то би висміяла, сказала б, що з любов’ю підняти голку більше значить, ніж проповіддю навернути тисячі людей.

Ми часто досвідчуємо нашої малоефективності, розсіяності, нездатності і втоми, які не дають нам так працювати і з такими результатами, якби того хотілося.

Цьому на заваді є кілька речей:

1)Прагнення бачити результат. Примус результату. Під тим примусом ми вчимося, робимо успіхи, здобуваємо наукові ступені і тд. Але це переноситься на всі ділянки життя. Сучасне суспільство змушує нас до того, щоб у всьому добиватися успіху, інакше ти – нікому не потрібне ніщо.

2)Життя назовні, воно насправді робить нас слабкими і розсіяними, нездатними сфокусуватись на одному. Трата часу на пусті балачки, на контакти в інтернеті, на різні пожирачі часу  – позбавлюють нас сили і внутрішньої концентрації. Секрет будь-якого успіху, в будь-чому = це концентрація. Уважність і чуйність.

Дуже неправильною є думка, що пусті балачки є добрі для будування спільноти. Або прикривання розсіяності і безладу в житті харизмою.

Контемпляція дає нам зосередженість і сфокусованість на одному. А також свободу від примусу ефективності. Також вона дає нам велику силу, енергію. Тому, якщо хочемо, щоб наша місія, наші розмови мали добрий плід – не шкодуймо часу на молитву. Хоча і це не повинно бути метою, тільки все в нас буде правильно, якщо кожна дія, праця і відносини будуть як результат, а не як самоціль. Як плід спільноти з Христом.

 

Терпеливість у переношенні труднощів.

 

Спільнотове життя несе з собою багато труднощів. У наших конституціях є такі слова, що покута (умертвлення) в нашому житті означатиме передусім на смиренному прийнятті самих себе, а також інших сестер. Тобто спільнотове життя само в собі несе багато покути. Умертвлень не треба спеціяльно шукати, вистарчить без нарікань приймати дійсність. А ще бути у всьому тому задоволеним і спокійним – це вже вищий пілотаж.

Те, що ми можемо подарувати одні одним у спільноті – це служіння, слухання, прийняття, а також погідне обличчя. Часом є дуже важко, часом хочеться всіх покусати.

Мужнє входження і обіймання болю на молитві дасть велику силу у щоденності. Перетерпіти, коли відкриваєш у собі якусь негативну рису, якусь болючу правду про себе.

Перетерпіти у мовчанні. Не завжди добре є мовчати. Важливо мати з ким поговорити, з кимось, хто зуміє реально допомогти, або просто уважно вислухати. Але є ситуації, коли мовчання додасть сили.

Спільнотове життя також вимагає самозречення. Воно є дуже конкретне, у дуже дрібних буденних ситуаціях.

Насправді витримати біль самопізнання – це найбільш оздоровчий процес для кожної людини і для спільноти в цілому. Тому каятися – це чудово.