Фото: Fr. Lawrence Lew OP

Інтервʼю з композиторкою та черницею Марією Слепченко про дар і шлях початківця, співпереживання людському болю та перемогу краси

Марія Слєпченко – унікальна людина. Це дійсно той випадок, коли про людину можна сказати «обдарована Богом». Музикою почала займатися в пʼять років, перші твори написала в шість, мріяла про карʼєру оперної співачки, але вже в старших класах відчула поклик Бога, заснувала хор зі школярів, що співав її духовні пісні. Навчалася композиції у Мирослава Скорика, але після другого курсу кинула консерваторію і прийняла чернецтво. Стала настоятелькою монастиря контемплятивних редемптористок у Львові та закінчила Американську музичну академію.

Нині сестра Марія Слепченко є переможницею пʼяти міжнародних конкурсів композиторів, авторкою десятків хорових, інструментальних і симфонічних творів. Музика мисткині звучить в Україні та за її межами, у храмах і великих концертних залах.

15 лютого 2026 року у Львівському органному залі відбудеться світова премʼєра Першої симфонії композиторки, що має назву «Квантова». Створена на замовлення Органного залу, натхнена картинами батька Марії, відомого художника Володимира Слєпченка, ця симфонія – плід осмислення світу, буття, філософський маніфест. Про новий твір, творчість у затворництві, навчання новому, служіння, емпатію та перемогу краси читайте в цьому інтервʼю.

– Сестро Маріє, ваше дитинство було щільно пов’язане зі Львівською спеціалізованою музичною школою-десятирічкою імені Соломії Крушельницької і творчою атмосферою вдома. Ваша мама – піаністка й звукорежисерка Львівського радіо. Розкажіть про період вашого музичного зростання. Чи була це усвідомлена любов, яку прищепила мама, чи радше природне середовище, у якому ви просто не могли не зазвучати?

– Насправді моя Мама (правопис авторки слів. – Ред.) відвела мене до музичної школи на вулиці Коперника у підготовчий клас, ще тоді мені не виповнилося й 6-ти років. Моєю першою вчителькою була всіма улюблена педагогиня і піаністка світлої пам’яті Орися Стернюк. Це вона потім переконала батьків, що мене треба обов’язково перевести до школи Соломії Крушельницької. Туди я перейшла вже у третій клас і потрапила до справді «зіркового» колективу, де навчалися Лідія Футорська, Олена Дражниця, Олександр Божик, Оксана Муха (в паралельному класі), Євген Крук і багато інших.

Моя Мама мала дар до композиції, аранжування, створення радіопередач. Вона була не просто звукорежисеркою, але дуже універсальною талановитою людиною. Це засвідчують колеги, які з нею працювали у музичній редакції радіо. Але померла рано, у 39 років. Я пам’ятаю її невиразно, фрагментами. Пригадую, як вона сідала за фортепіано і дуже красиво імпровізувала. І я хотіла вміти так само.

Ще у моєму дитинстві велику роль відіграла сестра моєї Бабці, Марія Юрковська (Риф’як), яка була співачкою і десь від 8-ми років почала ставити мені голос. Перші мої мрії про музику були пов’язані з оперною сценою. Я бажала стати співачкою.

– Коли у вашому житті з’явилося композиторство? Чи пам’ятаєте свій перший твір? Яким він був і що підштовхнуло вас не просто відтворювати чужі ноти, а продукувати власні мелодії?

– Ноти я почала писати раніше, ніж літери. Перше, що, можливо, нагадувало музичну творчість, було співання – я на ходу придумувала пісні, граючись із ляльками. Але зберегла в душі це відчуття, коли співаєш мелодію, а внутрішнім слухом відчуваєш гармонію та різні інструменти, і від того поширюються мурашки по шкірі. Ось ці «мурашки», напевно, й стали початком композиторської творчості.

Початкові мої композиції, які я записала і могла виконувати, зʼявилися у шестирічному віці, тобто коли вже зрозуміла, що таке акорд, фігурації і мелодія. Перша пісня називалася «Журавлі», а друга «Лебеді». Третім «грандіозним» твором був гімн пташиної країни «Ніяччина», де королем був Гусак Перший (це була моя уявна країна, до якої я придумала історію, побут, мову, звичаї тощо).

– Ви навчалися в класі Мирослава Скорика. Спілкування з постаттю такого масштабу завжди залишає відбиток. Які найважливіші уроки – можливо не лише музичні, а й життєві – ви винесли з навчання у Маестро?

– Надзвичайно теплими є мої спогади про Мирослава Михайловича. Він дуже мене підтримував, був завжди на позитиві. Мав чудове почуття гумору. Я завжди, окрім завдань, приносила ще якісь додаткові свої твори (особливо церковні хори), і він мені додавав відваги, щоб далі рухатись у тому напрямку.

Одного разу, ще на початку навчання, він дав мені дуже велике завдання на місяць – написати 14 прелюдій. Я заледве змогла створити п’ять. Коли ж принесла йому ті п’єси, тремтячи від страху, що тепер буде, він сказав: «Цього на семестр достатньо». То справді був для мене життєвий урок: ставити високу планку, тоді результат буде максимальним, більшим, ніж якби я собі розслабилась і знала, що в мене є цілий семестр на написання 5-ти прелюдій. Подібних історій можна розповісти багато.

– Після другого курсу академії ви прийняли радикальне рішення – вступити до монастиря. Ви згадували, що шлях до служіння почався ще в старших класах школи. Як у вашій душі співіснували ці два світи: академічна музика, що прагне сцени, та чернечий шлях, що передбачає усамітнення? Чи не було страху, що монастир змусить вас назавжди замовкнути як композиторку?

– До Бога я прийшла через музику та мистецтво, тому ці сфери у моїй душі ніколи не суперечили і не суперечать одна одній. Ось твердження, що монастир може змусити замовкнути як композиторку, – це насправді неможливо. Такі поняття дуже залежать від людини, її самоусвідомлення, а потім уже від середовища.

Коли я йшла у монастир, переді мною була дилема духовного порядку: якщо я серйозно хочу слідувати за Христом, то маю зректися себе самої. Тобто питання в тому, у чому полягає це самозречення і наскільки я спроможна його осягнути. Не йдеться про те, що хтось іззовні може в мене щось забрати, а стосується того, як я сама в собі б мала то розв’язати…

Із роками роздумів і пошуків я дійшла висновку, що самозречення – це відмова від егоцентризму та гріха, але ніяк не від дару, який я отримала від Бога. Якщо Він мене кличе до посвяти Йому, то кличе разом із тим даром. І справжнє самозречення якраз у тому, щоб відповідально поставитися до дару Бога.

– Для митця тиша – це чисте полотно, а для черниці – простір зустрічі з Богом. Як ваш духовний досвід змінив сприйняття звуку? Чи стала ваша музика після прийняття обітниць іншою за природою?

– Великий іспанський містик Святий Йоан від Хреста сказав: «Одне слово вимовив Отець, яким є Його Син, і це Слово вимовляє Він постійно у вічній тиші; в мовчанні повинна слухати Його душа…» Слово є творче, Воно – принцип буття всього. І Воно Творить у тиші. Ми можемо творити, лише тоді, коли чуємо Його. А це є можливим у тиші. Нема справжньої творчості без тиші, як і нема справжньої молитви. Молитва – це не завжди є щось вимовляти перед Богом, створювати шум. Це уважне вслуховування, чекання, входження у присутність.

До речі, найбільше шуму створює наше «его». Воно змушує крутитися навколо свого минулого (почуття провини чи кривди) або майбутнього (тривожність), але справжня Зустріч відбувається тут і тепер, бо Бог є завжди присутній тут і тепер.

А чи змінилася моя музика після прийняття обітів? Я не знаю. Це не магія. Музична творчість розвивається завдяки розвитку знання і професійних навичок, але й також через розвиток і дозрівання особистості, загальний рівень освіти, життєвий досвід і, що дуже важливо, – якийсь вимір самотності й страждання, без чого неможливо було б відкритися на загальний вимір людського страждання, співпереживання болю з іншими. Бо мистецтво тоді стає справжнім, коли відгукується, коли співпереживає.

Духовний досвід теж має вплив на музику, але як це можна зміряти? Це якісь такі невловимі речі, що лише музикою і можна передати. Звичайно, я б не писала так, як пишу і на тематику, котру обираю, якби не йшла тим шляхом, яким іду. В тому, напевно, і є мій шлях – у цілісності й нерозривності моєї ідентичності як богопосвяченої особи та композиторки.

– У 2007 році, після прийняття вічних обітів, ви повернулися до навчання – спочатку приватно, а потім в Американській музичній академії. Що стало поштовхом?

– Постійний потяг до самовдосконалення у творчості, пошук себе у різних жанрах. Ну, мене просто це страшенно цікавить і радує – шукати свіжі гармонії, поєднання інструментів, пробувати різні техніки, удосконалювати себе в грі на інструментах, вчитися гри на нових.

Я звикла до шляху початківця. Це трохи некомфортно, бо треба довгий час почуватися далекою від ідеалу, але з роками то дає результати. Ось, наприклад, я присвятила кілька років тому, щоб опанувати скрипку, флейту, арфу. Далі продовжую вчитись на тих інструментах, бо на них я й досі початківець. Але це мені приносить величезну радість і практичні знання, необхідні для композитора.

– Ви створили п’ять літургій, безліч хорових творів. Чи можна сказати, що людський голос для вас – найдосконаліший інструмент?

– Мій найбільший інсайт через музику стався завдяки Реквієму Моцарта, я тоді була у шостому класі. Відтоді хоровий спів – для мене просто космос якийсь. Пізніше я відкрила для себе епоху Ренесансу із Палестриною та Аллегрі, що дуже сильно вплинуло на мою музику.

А найголовніше – це те, що мій перший дитячий твір, який я написала в школі Крушельницької для шкільного хору, дуже добре зазвучав, і керівничка колективу Оксана Гоба сказала, що я добре відчуваю хор, що він у мене дихає. Це так, наче відкрити золоту жилку! Я ж компонувала його цілком інтуїтивно, але після нього зрозуміла, що можу собі довіряти й писати так, як відчуваю.

Другий факт – в 11-му класі ми з однокласниками й дітьми інших класів створили молодіжний церковний хор, який був для мене плацдармом для композиторських експериментів. Вони співали переважно мої твори, і я могла різні техніки та прийоми відпрацьовувати з живим колективом. Цей хор «Небесне воїнство» проіснував понад 10 років, ми записали кілька дисків. Потім життя всіх порозкидало по світах.

Те саме пізніше я мала й зі спільнотою сестер у Польщі, які вирізняються добрим рівнем співу, хоча там є більше обмежень щодо діапазону та професійних можливостей. Для них я писала прості й зрозумілі твори, які вони й до сьогодні виконують під час різних богослужінь і подій.

– Скоро відбудеться прем’єра вашої Першої симфонії «Квантової», написаної на замовлення Львівського органного залу. Назва звучить дуже сучасно, по-науковому. Чому саме «Квантова»? Про що ця метафора?

– Мене завжди цікавила теоретична фізика у плані осмислення природи речей, космосу, початку всього. Квантова фізика – це про те, як влаштований світ, про найменші його частинки. І її поява перевернула наше уявлення про реальність: виявилося, що атоми складаються з порожнечі на 99,999%, а матерія – лише форма енергії. Тому такі поняття, як свідомість, дух і матерія – не такі вже й протиставні.

Це дуже глобальні теми, і про них можна робити окреме інтерв’ю. Дуже великий вплив на мене справила також книга Бернгарда Філберта «Світи перед Богом». Автор, який є визначним фізиком, а також богословом, відповідає на богословські питання за допомогою формул сучасної фізики.

Коли я отримала замовлення симфонії від Органного залу, то дуже серйозно поставилася до завдання. Симфонія – це має бути плід осмислення світу, буття, філософський маніфест. Тому я звернулася до глобальної тематики. Хоча це не вперше, у мене є цикл фортепіанних творів на космологічну тему «Ex nihilo» («З нічого»), де кожен твір відповідає теорії про сингулярність, великий вибух, розширення Всесвіту, утворення галактик тощо.

– Відомо, що на цей твір вас надихнули роботи вашого батька, художника Володимира Слєпченка, з серії «Гравітації». Як відбувався цей діалог мистецтв? Ви писали, тримаючи перед очима його картини, чи це було відлуння образів, закарбованих у пам’яті?

– Насправді тему я вибрала під впливом не картин батька, а власних пошуків. Але в цей час я відвідала його майстерню і побачила, що він працює над циклом графічних робіт такої ж тематики. І зрозуміла, що це, напевно, знак – ми працюємо в одному художньому напрямку.

Тоді зародилася ідея спільного проєкту і я вибрала конкретні картини, які допомагали втілити відповідні музичні образи. Татова концепція допомогла мені розширити своє бачення. Я теж малюю, і мені близький візуал. Наприклад, його картина «Гравітація думки» навела мене на ідею хреста як принципу побудови всесвіту, і на ній побудовано першу частину моєї симфонії.

– Можливо, ви використовуєте сучасні техніки композиції (алеаторику, сонористику), які б відповідали назві «Квантова»?

– Так, у «Квантовій симфонії» я використовую багатошаровий підхід, де традиційні музичні форми переплітаються з концепціями теоретичної фізики. Я працюю із сонористикою як зі звуковими масами: звертаюся до текстурних градієнтів, зокрема, мікрохроматики, для створення ефекту «мерехтіння» або квантової флуктуації. Кластерне письмо – як імітація розширення Всесвіту, або колапсу хвильової функції. Там є багато алеаторики, свідомо обираю керовану алеаторику, бо так краще контролюю форму та час.

У моєму творі важливими є ритмічні малюнки, поліритмічні нашарування: вони мають посилювати відчуття дезорієнтації, характерне для мікросвіту. Також поступове додавання дрібних тривалостей або навпаки – нагадує процес квантування енергії. Спектральні техніки: робота з тембром як формою – колір звуку диктує розвиток твору. Важливий для мене є обертоновий ряд як основа гармонії.

Особливо в першій частині, але й у інших, я вдаюся до одночасного існування двох несумісних гармонічних систем, які сходяться лише в момент кульмінації (спроба передати принцип суперпозиції), застосовую й дзеркальну симетрію та інверсію. Бахівський хрест як мікропатерн виростає потім у кульмінації до велетенського пульсара, який випромінює світло в потужних вібраціях.

Друга частина «Реквієм» за мотивами татової однойменної роботи показує тіло мертвого Христа з космічної точки зору, погляд згори, ніби з різних ракурсів і площин. Страсна П’ятниця як космічний перехід, а Христос у гробі як Вселенський Христос, котрий містить у собі всі часи й народи, і особливо переживання України в актуальному часі. Тому ця частина в певному сенсі є водночас абстрактними роздумами над природою страждання і смерті, яка насправді є лише переходом. Але й плачем над загиблими нашими воїнами та всіма жертвами війни.

Третя частина «Перехід» поєднує абстракцію, як погляд «згори», а також наче через збільшувальний прилад наближає людську екзистенцію у всій простоті й банальності. Тут йдеться про психологічну та духовну трансформацію людської особи і про явище квантового переходу, який є раптовим стрибком. Починається від дуже емоційного і сердечного виміру, до котрого людина прив’язується як до чогось знайомого, а потім відпускає це і наближається до іншого, межового стану. У мене це дуже зрозуміла, земна музика, яка згодом трансформується і через використання щільних кластерів у дівізі скрипок раптово «схлопується» в одну чисту унісонну ноту, – а за нею відбувається вже зовсім інший вимір буття, свідомості. У музиці – через абстрактні техніки, зокрема алеаторику.

– Монастир редемптористок належить до затворницького типу. Це створює унікальну ситуацію. Як композиторка готує світову прем’єру симфонії, перебуваючи в монастирі? Чи маєте ви можливість чути живі репетиції, спілкуватися з дириґентом та оркестром, чи весь процес – від партитури до фінальних виправлень – проходить у віртуальному просторі? Тут цікавий ваш досвід не лише з «Квантовою», а й іншими творами.

– Так, ситуація справді виняткова, бо вона – прецедент, принаймні у сучасному світі. У мене було кілька прем’єр, і я брала участь у всьому репетиційному процесі. Але все-таки це не так часто відбувається, це, радше, винятки.

На щодень я веду звичайне життя у монастирі. Але коли є концерт, то я ж мушу бути. І дехто може й не розуміє цього, бо це не вписується у знайому картину світу. Але у середньовіччі була бенедиктинська монахиня Гільдегарда фон Бінген, католицька свята, яка вважається першою композиторкою. Ми маємо хибні уявлення про середньовіччя насправді. Бо виглядає, що тоді ні у кого не було проблем із тим, що затворницька монахиня пише музику, наукові трактати, займається лікарською справою та ще й ходить проповідувати до сильних цього світу! XII століття! А зараз XXI і хтось іще дивується, що монахиня пише музику.

– Можна сказати, що зараз у світі великий запит на духовну музику (згадаємо успіх Арво Пярта). Чи відчуваєте ви цей глобальний контекст?

– Знаєте, я так навіть не ставила питання. Все, що прекрасне в світі, має в собі щось зі сфери сакрального. Тому воно так притягує. Мене музика Арво Пярта захоплює через упевненість лінії. Він як художник, що малює лише лініями і плямами, тобто свідомо обрав двовимірність. Це навіть не мінімалізм, а аскетика, яка дає його музиці великого простору та дихання. Якась справжня іконічність. Був період, що я була дуже сильно під його впливом, я й надалі ним захоплююсь. Він винайшов свою окрему мову, власну систему координат, всесвіт, який настільки виразний і простий, що його неможливо наслідувати. А я йду за покликом серця, не задумуючись, чи вписуюсь у глобальний контекст. Мабуть, так. Ми всі є діти своєї епохи.

– Якою мірою сучасні технології (нотні редактори, віртуальні інструменти) допомагають вам бути у професійному тонусі?

– Так, я працюю у нотному редакторі, вчуся поратися з секвенсорами та електронною музикою, але – це ще попереду. Поки-що продовжую писати в Finale та опановую Sibelius (назви компʼютерних музичних редакторів. – Ред.).

– Ви є лауреаткою багатьох міжнародних конкурсів композиторів. У 2025 році отримали Гран-прі на Міжнародному конкурсі YIMC у США. Конкурс – це завжди змагання, певною мірою амбіції та «его». Як поєднати смиренність із конкурентоспроможністю? Що для вас означають ці перемоги?

– Смирення – не приховування талантів, а визнання того, Хто є їхнім справжнім Джерелом. Я сприймаю музику як дар, котрий проходить через мене для інших, а походить від мене. Тому кожна нагорода стає не приводом до гордині, а до подяки Богові.

Також участь у конкурсах потребує величезної праці. Сам творчий процес – це упокорення перед вимогами мистецтва, складністю гармонії та форми. Це зусилля. Розумію, що перемога на конкурсі – не перемога моя, а перемога краси, яку Бог дозволив зафіксувати на папері.

Хоча чесно, коли я посилала твори на конкурс, – не сподівалася таких високих оцінок, особливо Гран-прі. Мені було просто цікаво, як їх оцінить незалежне журі. Але їхнє рішення стало шоком і несподіванкою, – попри все, я страждаю на синдром самозванця і мені тяжко прийняти свій успіх.

– Ваша музика вже звучить у Німеччині, Італії, різних містах України. Про що мрієте як авторка? Які нові зали, колаборації чи, можливо, теми ви хотіли б дослідити у майбутньому?

– Мені подобається сам процес створення музики, тому основна моя мрія – написати багато хороших творів. Ще більше удосконалити вміння, чогось навчитися, щоб стати кращим інструментом для Бога. Я свідома того, що маю ще багато вчитися і, попри вік, є ще насправді молодою у професійному плані композиторкою.

Ну і, звичайно, радію, якщо мої твори хочуть грати. Це завжди радість для композитора, коли його твори виконуються. Якихось специфічних мрій щодо свого виконання не маю. Мені цікаво співпрацювати з усіма.

Але є в мене ще одна мрія у сфері музичної освіти для церковних музикантів – відкрити курс або школу, де б навчалися основи письма літургійної музики на базі теорії візантійської музики та західної. То ще все попереду, з Божого благословення.

Спілкувалася Діана КОЛОМОЄЦЬ

Фото надані Марією Слєпченко та з її сторінки у Facebook

Джерело: Музика