Запрошуємо до розмови з композиторкою, музикознавицею с. Марією Слепченко. «Бесіди про музику» – так можна сформулювати головну тему інтерв’ю. Адже саме музика є, так би мовити, «професійним покликанням» сестри Марії; за допомогою музики вона відкривала свій шлях до Бога. Про музичне виховання; необхідність наполегливої праці для розкриття таланту; потребу зміщення акцентів в музичній шкільній освіті; про літургійну музику і багато іншого – в інтерв’ю.

Розмова з сестрою дарує натхнення та збагачує знаннями.

Отож, запрошуємо до бесіди, адже кожен вдумливий читач – співрозмовник…

В одному інтерв’ю ( програма “Правда в Христі”) Ви кажете, що змалечку знали чітко, ким хочете стати у професійному плані. І працювали над цим. Як зродилося оте знання, відчуття? Чи можете проаналізувати історію свого пізнання світу музики, як вона розпочалася, хто і що допомогло цим стосункам (з музикою) успішно розвиватись?

Так, я хотіла бути музикантом змалечку. На це вплинули природні обставини: сім’я, в якій зростала, була дуже музикальною. Мій Тато, Володимир Слєпченко, хоча й художник, має прекрасний голос; рідна сестра моєї бабусі (маминої мами) – Марія – була оперною співачкою, ученицею Соломії Крушельницької. Друга рідна сестра бабці – Віра – піаністка, талановитий концертмейстер, що відзначалася дуже доброю читкою з листа. Моя Мама, Зоряна, закінчила консерваторію також як піаністка, але потім працювала музичним редактором і звукорежисером Львівського радіо. Всі інші родичі також чудово співали. Тому родинні свята – Різдво, Великдень та інші – завжди були зі співом, і то багатоголосним.

Перше відкриття моїх музичних здібностей зробила Мама, коли я, маючи 2 рочки, заспівала разом з нею в терцію. Вона мене потім завела до танцювальної студії і музичної школи. Але я пам’ятаю також такі дуже особисті моменти з раннього дитинства …. Я любила бавитися іграшками, але створювала свій казковий світ з усіма подробицями, сюжет і тд. Тобто весь background до якогось сюжету: країна, її карта, народи, які заселяють, династія правлячих королів і її історія, вороги…. Навіть спосіб збирання урожаю і заготовки на зиму, музеї, скульптури і мистецтво цієї видуманої країни….щось як у Толкіна, бо мову я також для них придумувала. Хоча це було все дуже дитяче. Отже, пам’ятаю, як сиджу маленька на підлозі в кімнаті у светрику і самих колготах, бавлюся іграшками і співаю на весь голос. І, співаючи, відчуваю, як мені йде мороз по шкірі від неймовірного відчуття, яке мене усю пронизує. Це відчуття походило від того, що в уяві моїй звучав не тільки мій голос, а весь оркестр, з гармонією і підголосками. Але я не вміла того ні передати, ні, тим більше, записати. Можу сказати, що такі моменти були передвісниками дару до композиторства, хоча до розпізнання того дару як чогось серйозного був ще довгий шлях. Проте перші мої твори я скомпонувала ще перед тим, як пішла у перший клас загальноосвітньої школи. Пам’ятаю, що це були композиції «Журавлі» (це я співала, граючи на фортепіано), «Лебеді» і гімн видуманої мною країни Ніяччини. Але тоді моїм захопленням не була музика, а природознавство. Я була дуже цікавою до всього дитиною і відтоді, як навчилася читати, почала зачитуватися книжками з біології, різними енциклопедіями про тварин і птахів, теоріями походження світу і тд.

Коли мені було десь сім років, за мене «взялася» бабця Марія (сестра моєї Бабці – співачка) і почала розспівувати і ставити голос. Вона сказала, що в мене хороші дані і великий діапазон і що в майбутньому я можу стати колоратурним сопрано. Але треба працювати. У третьому класі мене перевели до спеціалізованої школи ім. С. Крушельницької, де мене зауважила вчителька хору Оксана Гоба. Вона давала мені співати багато сольних партій, і відтоді моєю мрією було стати співачкою.

Але це був важкий період в моєму житті – після смерті Мами. Тато одружився знову, і я не віднайшлася у новій сім’ї. Також не мала підтримки музичних мрій ні зі сторони тата, ні зі сторони мачухи, тому я попала у своєрідний регрес, перестала розвиватись у музиці. А мій Тато мріяв мене бачити художницею, не музикантом.

Проте з часом я віднайшла в собі силу і почала дуже сильно займатись. Але через певні дуже болючі для мене обставини я зневірилась, що коли-небудь стану співачкою. Покинула цю мрію вже в середній школі і почала вивчати історію і теорію музики, які мене також дуже захоплювали. Весь цей час я без перерви писала музику, але писала в шухляду і не наважувалась комусь це показувати. Грала свої твори Бабці, Татові. Але це не сприймалося, як щось серйозне, мною також.

Переломний момент настав тоді, коли я в 10 класі показала свої фортепіанні твори вчительці музичної літератури Лілії Назар-Шевчук. Страшенно соромилася, бо ця вчителька є також відомим музичним критиком і музикознавицею. Але її реакція на ті мої твори була така, що перевернула все моє життя: вона сказала, що я справжній композитор і повинна поступати на композицію.

Після того я почала писати з великим натхненням і радістю. Вихлюпувалось з мене музики тоннами. Хоча я ще не дуже вміла цей сумбур оформляти, не знала, що робити з формою. Але писала і починала шукати дороговказ, який вказував, що пишу «в доброму напрямку». І цим дороговказом було те саме відчуття, що тоді в дитинстві на підлозі, – несамовитого захвату, який пронизує усе єство і вкриває тіло мурахами. Відчуття це також треба виховувати, на маргінесі кажучи, але воно тоді  мене вело. Бо тільки те, що викликає в мені самій таке враження, зможе викликати його в інших. Зараз також так є, але це є тепер швидше  вслуховування в тишу і розпізнавання, чи те, що я пишу, є надумане, чи «сходить згори»? Чи воно придумане, чи «почуте»? Тільки почуте є справжнє. Хоча без певної майстерності, навиків, вміння працювати з музичним матеріалом це почуте не отримає розвитку.

Мушу також велике дякую сказати Мирославу Михайловичу Волинському – моєму вчителеві з композиції. У школі Крушельницької був факультатив композиції, і я мала щастя вчитися у цього композитора і дуже мудрого педагога. Його поради досі дають мені багато світла. Він мене також вчив аналізувати твори великих композиторів. Саме вони згодом стали моїми вчителями, коли я не мала нікого поруч. Студіювання партитур – це найкраща школа.

І перші відчуття Бога чи Його присутності, пригадується з того ж інтерв’ю, зродилися у Вас, зовсім юної, також завдяки музиці… “Реквієм” Моцарта, якщо не помиляюсь?

Мої перші досвідчення Бога були дуже світлі, «янгольські». Відчуття надприродного, що межує з містичним острахом, трепетом, появилося в мене дуже рано. Але приходили справді через мистецтво. Коли мені було 5 років, ще жила моя Мама, Тато взяв нас всіх у Олеський замок. Наша родина дружила з Борисом Возницьким, і він нас провів у закриті фонди, де зберігалися ікони і інші предмети врятовані зі зруйнованих церков і костелів. Там був зал з розп’яттями, різними – без ніг, без рук… Я тоді вперше побачила розп’ятого Ісуса і дуже перйнялася. Почала розпитувати, Хто Він, чому Він так помер. Думаю, що тоді Він особливо мене торкнувся.

У 13 років я пережила сильне навернення. Тоді відбулася моя перша усвідомлена сповідь і рішення змінити свою поведінку. Від того часу появилася в моєму серці рана, через яку Господь зміг до нього промовляти. Тоді саме я запоєм слухала Реквієм. Це був для мене супровід мого навернення, і у музичних зворотах я чула Його кроки. Так, можу сказати, що цією музикою я ціла просякла. Реквієм –це взагалі щось неймовірне. Це музика покаяння, але не просто покаяння особи. Там цілий світ плаче, немовби в момент Апокаліпсису. Завжди думаю про фреску Мікеланджело із Сикстинської капели, коли слухаю Dies Irae, Rex Tremendae або Confutatis із Реквієма. А коли я, перебуваючи в латинській традиції, відкрила для себе значення цих текстів, то дуже здивувалася, що мої відчуття відповідали дослівному значенню тесту секвенції Dies Irae, яка відмовляється у останній тиждень церковного року, коли Церква роздумує над Другим Пришестям Христа як Судді.

Тобто справжня музика цілить в серце навпростець. Має велику силу…Її ж можна використати і як руйнівну зброю?

Звичайно. Більшість вважає, що її вплив на людину є значно менший, ніж насправді. А це тому, що вихована у спадщині романтизму, який вважав, що музика – це лише емоції. Але музика надзвичайно нас формує. Вона торкається дуже глибоких сфер у нас. І я тут не говорю лише про духовну сферу. Музика – це носій інформації, тобто логосу. Навіть коли є без тексту. Ця інформація діє на логічні буття, якими є ми. І тому ми мусимо бути свідомими, що є музика, яка спеціально створена з метою руйнування.

Музиці завжди надавали великого значення в усіх давніх культурах, навчанню музики відводилася значне місце в освітніх системах? Ви навчалися в спеціалізованій школі… А як, на Вашу думку, повинен прививатись музичний смак у звичайних загальноосвітніх школах, де часто зводиться все від пісеньки на одне свято до пісеньки на інше? Як викладати музику назагал? Що дає відчуття музики, культура музична людині?

Так, це дуже важливе і ключове питання. Я думаю, що це питання виховання національної ідентичності. Тобто народ, країна, яка себе цінує, дуже сильно акцентуватиме на культурному вихованні молодшого покоління. Тобто на літературі, мистецтві, музиці. І неодмінно – філософії. Не обов’язково вчити всіх грати і співати, але цікаво подавати історію мистецтва і музики. Насправді історія під таким кутом була б набагато цікавішою, бо коли я вчилася у школі, історія – це були сухі факти, прізвища і дати воєн і битв.

Обов’язково дітей привчати слухати різну музику. Робити уроки слухання музики, але треба відповідно до цього підводити, бо складну музику дітям може бути важко розуміти. Ну, і хоровий спів. Ніщо так не розвиває слух, як спів у хорі.

Підсумовуючи це, скажу, що те, що ми маємо тепер з нашим станом музики в системі освіти, та навіть у музичних школах, де у більшості дітей, якщо вони не стають віртуозами, не залишається бажання займатися музикою просто для радості, для насолоди….є плодом радянського підходу до музики, до успіху, до виховання середньостатистичного громадянина… Вони знали, що через музику цементується свідомість, зокрема національна свідомість. Тому знецінювали музику. Як і українську літературу, яка подавалася лише як нижча, «селянська». Зате вчили співати пісеньки про Лєніна. У Німеччині, чи в Англії в загальноосвітніх школах діти на високому рівні співають в хорах, знають речі, які в нас вивчають на теоретичних відділах. Але все це – лише базовий рівень освіченої людини. Це справді дає можливість побачити, розпізнати талановитих письменників, композиторів. Насолоджуватися справжнім, а не дешевими замінниками.

Свою творчість, зокрема композиторську, Ви присвячуєте лише Богу. Пишете літургійну музику. Хто і що для Вас є зразком у цій царині?

Це правда, коли я почала відчувати поклик до посвяти свого життя Богові, я спочатку думала, що це означає, що маю свою творчість присвятити тільки Йому (аж пізніше зрозуміла, що ще й фізично треба зробити крок до певної спільноти). І дійсно, я тоді постановила, що буду писати музику тільки для Нього. Так і є. Але це не означає, що я пишу тільки літургійну музику. Пишу для Нього також інструментальну, оркестрову, вокально-інструментальну музику.

Якщо можу вказати на якісь взірці, то це може бути Арво Пярт, Валентин Сільвестров, дуже люблю також французьку композиторку Лілі Буланже, яка мені нагадує св. Терезку від Дитятка Ісус. Також померла у 24 роки.

Трішки предметніше поговоримо про церковну музику. Монодія чи багатоголосся, якому типу співу в наших храмах віддаєте перевагу Ви? І яке, на Вашу думку, їх оптимальне ( найбільш логічне, вдале) поєднання в межах одного богослужбового циклу?

Монодія і багатоголосся….Ну, по-перше, треба розуміти, що багатоголосся буває різних типів. Є гомофонне багатоголосся, яке може бути як мелодія і супровід, або як одночасне, однолінійне звучання кількох голосів, що творять гармонію. А є поліфонія – її придумали саме для того, щоб зберегти монодію непорушною. Вона виглядає, як почергове, чи одночасне ведення в різних голосах самостійних мелодій, і ті мелодії сплітаються, сходяться, розходяться, або звучать одночасно.

А це зовсім інші речі. Ну от візьмімо наші звичайні гласи, які ми співаємо в терцію. Можна їх виконувати чотириголосним мішаним хором у гомофонній структурі. І це вже також стало традиційним у нас. Цього не викинеш з Церкви заради монодії. Хоча, звичайно, монодія старша, автентичніша. І ми маємо багато ще невідкритих скарбів у літургійних книгах, які ще чекають на своїх дослідників.

Первісна Церква молилася одноголосними наспівами. Але це також відносно. Бо була гетерофонія ( кожен співець звучав згідно із своїм регістром), були також ісони, які є по суті гармонічною опорою, що творить певну двовимірність. Тому монодійний спів є іконічний. Він позбавлений пристрасності функційної гармонії (яка існує за принципом наростання напруги і її розв’язання).

Тому суть не в багатоголоссі, думаю, а в невідповідності типової функційної гармонії, яка лягла в основу західної класики, для церковної музики. Але є інші системи – модальні, серійні, мінімалістичні та ін. І думаю, що, як і поліфонію, їх можна і треба вживати в східній церковній музиці. Але також це робити з відповідним знанням і підготовкою. Ґрунтовним знанням традиційної монодії насамперед. Бо без неї – нікуди.

Взагалі, я вважаю, що коли йдеться про богослужіння добового кола – Вечірню і Утреню, Часи, Повечіря – то там є дуже багато прекрасних традиційних взірців монодійних наспівів, які потрібно вивчати, плекати, ними молитися. Вони надзвичайно формують духовність. Вони є носіями Духа. Це не просто мелодії – це переказники благодаті, які ще краще розкривають нам богонатхненні тексти. І молячись ними, ми собі не уявляємо, наскільки змінюємося під їхнім впливом! Літургійна монодія – це складно, бо вимагає великої концентрації, але вона і виховує до справжньої споглядальної молитви. Тому варто нам усім повертатися до цього скарбу наших ірмологіонів.

Але також є моменти урочисті, коли багатоголосся є потрібним. Так робили і в давнину. Є дуже давні зразки наспівів, які в святкові дні ставали або дуже мелізматично прикрашеними, технічно складними, або ж виходило багатоголосся. Наші партесні співи – це запис таких урочистих наспівів. Сучасний запис нот на п’ятилінійній системі дозволив розвиватися багатоголоссю. Але це не означає, що його не було до того. Просто його було набагато важче записати.

Ще треба окремо сказати про український мелос. Це питання є недостатньо вивчене. Багато є студій про візантійську монодію, а про наші музично-церковні коріння – замало. Є, безперечно, дослідники, які багато вже зробили в тому напрямку, але попереду ще дуже багато праці. Для нас терція, а отже, гармонія, побудована на тризвуці, є дуже питомою. І думаю, що тут стоїть питання ладовості (кожен народ мислить в якомусь чи якихось ладах), яка в нас, українцях, на генетичному рівні закладена. Я багато років прожила в Польщі і на власному досвіді переконалася, як важко їх навчити взяти терцію. А в нас чи не кожна бабця заспіває терцію без ніякої підготовки (як я в 2 рочки).

Отже, багато хто вважає, що терція, як і типові мелодичні українські звороти, – це вже пізніші впливи. Можливо, навіть під впливом польської чи автрійської музики. Але я думаю, тут ключове питання полягає у ладовості, а не мажоро-мінорі, який фактично є пізнішим і прийшов із Заходу.

Тому, думаю, що потрібне одне і друге – монодія і багатоголосся. Не обов’язково функційне, хоча воно також існує в нашій музиці у творах барокових і класичних композиторів. І не боятися експериментувати, писати нову музику. Кожен фундаменталізм, який каже: «Тільки так, а не інакше», тобто кожне попадання в крайність, не є доброю позицією. Тому що щоб щось стверджувати, треба добре вивчити питання, підійти до нього з багатьох сторін.

Чи використовуєте у своїх композиціях матеріал нотолінійних ірмологіонів?

І так і ні. Тобто, я не беру ноти і не комбіную з ними. Але багато слухаю і потім перетворюю почуте. Також розумію так:  що якби навіть я писала на основі наспівів, взятих живцем, то ще не факт, що це б була саме літургійна музика. Тобто я маю на увазі, щоб писати традиційну літургійну музику, треба жити традицією, нею щоденно дихати впродовж багатьох років. Тому я й обрала контемплятивний монастир: щоб не тільки писати літургійну музику, але щоб усе моє життя стало Літургією. Щоб щось сказати, треба тим жити. І коли я від раннього ранку до вечора, навіть втомлена і не у відповідному настрої, постійно чую і співаю гласи, ірмоси й догмати, то воно формує смак, відчуття і стає цією водою, що сама потім виливається з нутра.

Психологія творчості є дуже цікавою. Адже справжня творчість людська – це як співтворчість з Творцем, вихід за межі… Привідкрийте нам двері в творчу майстерню сестри Марії Слєпченко…. Зрозуміло, що сам автор часто не може ословити процес творчості, здебільшого не може. Але хоча б те, що піддається словесному опису. Можливо, історія народження одного з Ваших творів…

Хм, я вже згадувала про те, що стараюся почути. Власне почути, а не придумати. Бо воно мусить бути «дане». При тому, я не з тих, хто сидить на дивані і чекає, аж прийде натхнення. Це мій Тато мене привчив до того, що натхнення приходить в праці. Треба багато зробити невдалих спроб, щоб зродилася одна перлинка. Або (а цей закон діє і в духовному житті) – натхнення не приходить до неприготованих. Таблиця Мєндєлєєва приснилася йому, а не його служниці. І тому я не націлююся на створення шедевру. Просто маю такий підхід, що я в процесі навчання. Що я шукаю, удосконалюю техніку письма. У мене немає ілюзій щодо своєї творчості, бачу там багато, над чим ще треба і треба працювати. Коли пишу, коли відчуваю, що це «воно» (а воно приходить, як зернятко, як скомпресована музична ідея, яку треба розвинути), тоді стараюся його записати. Далі вдягаю окуляри критика і починаю працювати… Час наче сповільнюється, і твір розгортається у 5 разів повільніше. Складність є в тому, що треба відчути час, в якому твір буде звучати в п’ятиразовому прискоренні, і те, як буде сприйматися слухачем. Бо музика – це мистецтво в часі. І тут треба також не перестаратися з критикою, щоб зерно не викинути з половою. «Не нашкодити» – принцип, важливий не тільки для лікарів, як казав Валентин Васильович Сільвестров.

Були в мене такі моменти, що щось народжувалося повністю і відразу. Були такі твори, які наснилися, і я встигла записати. Але я також багато сумніваюся. Інколи думаю кілька днів над одним тактом, а часом все, що написала, здається мені нічого не вартим і хочеться все знищити. Буває, що музика моя здається мені розп’ятою, і сама стає хрестом для мене, яка тяжить, але без якої я не можу.

Але найчастіше, коли пишу, огортає мене велика радість. Така радість, що аж виривається серце. Але знову ж таки, цей процес дуже кропіткий, вимагає багато часу і концентрації, «виходу зі світу». Великого внутрішнього напруження і праці духа.

І ще дуже великою перешкодою в творчості є егоїзм і перфекціонізм. Як входиш в творчий процес, то ти є там крихіткою, але гордість – це дуже сильна пристрасть і творчим людям особливо загрожує. Це діє так: коли появляється якийсь егоїзм чи самолюбування, то знищується те добро, яке тільки починало проростати. Тому тут принцип творити так, щоб «права не знала, що творить ліва», дуже потрібний.

Часто в мемуарах, щоденникових записах творчих особистостей, відомих письменників зокрема, читаємо про те, що не вони пишуть, а щось (хтось) ними пише, коли порив творчості приходить, не можеш йому опиратися. Чи досвідчували Ви щось подібне?

В мене таке було раз, що я стою на Літургії, диригую хором і раптом починаю чути новий твір. І він звучить у моїх вухах голосніше, ніж співає хор. Тоді я злякалася, швидко покинула це і повернулася до реальності. Але потім на проповіді швидко ручкою накреслила нотний стан на клаптику паперу і записала мотив. Тому дійсно буває так, що щось раптово може появитися у найбільш несподіваний момент. Під час якогось зібрання, миття посуду, готування їжі…Але, на жаль, у більшості випадків я втрачаю натхнення, бо нема змоги записати. А потім забуваю.

Зазвичай буває, що пишучи, відчуваю, не що хтось чи щось пише через мене, але що мене ведуть. Що все складається само у логічну форму. Так було також, коли я записувала свої фортепіанні імпровізації. Я грала, а мала враження, що складається готовий твір сам. І від того мені стало моторошно, бо це так, якби я грала по чітко сформованих алгоритмах, які є поза мною.

Дослідниця медій, комунікації, письменниця та журналістка Марія Титаренко в своїй книзі “Комунікація від нуля” описує цікавий експеримент: на заняттях з творчопису дає студентам смужки з різними ароматами та просить описати словами аромат, який їм дістався. Описати так, щоб інші змогли відчути його, немовби понюхати. Чи у Вас, як музиканта, не виникає ситуацій, коли Ви, дивлячись, наприклад, чуєте, чуєте музично побачене оком?

Це дуже гарна вправа. Розвиває творчість, сприяє нетиповому мисленню, образності, пошуку відповідних засобів. Власне, імпровізуючи, так роблю. Уявляю собі якийсь образ і пробую його описати музикою. До речі, в мене є імпровізація про Львів в час пік та ще й в дощ.

Імпровізувати – це дуже важливо для композитора, до речі. Бо повертає нас у дитинство, у невимушеність і легкість буття…. Але, на жаль, у мене на даний момент дуже мало часу є на це.

Плейлист від с.Марії для вимушено усамітнених на сьогодні у своїх домівках людей. Зрештою, він буде актуальним не лише в цей час…

Він може бути дуже довгим… Але добре, промчимося по історії музики. Мої улюблені приклади:

Середньовіччя:

Органум з Сен-Марсіаль де Лімож (Saint- Martial de Limoges);

Містерії з Elx (варто знайти ще й відео, але монодійне виконання. Не попсові варіанти);

Гільдегарда фон Бінген;

Saltarello;

Перотин Beata Viscera;

Гійом де Машо (Guillaume de Machaut) Je vivroe liement.

Відродження:

Гійом Дюфай (Guillaume Dufay) меса L’Homme Arme;

Жоскен де Пре (Josquin des Prez) Аве Марія;

Крістобаль де Моралез (Cristobal de Morales) Parce mihi Domine;

Джованні да Палестріна (Giovanni Pierluigi da Palestrina) Меса Папи Марчелло;

Орландо Лассо – Ехо;

Клемон Жанекен  (Clement Janequin) спів птахів – le chant des oiseaux;

Грегоріо Аллегрі (Gregorio Allegri) Miserere.

Бароко:

Claudio Monteverdi Magnificat;

Генрі Персел (Henry Purcell) – Sound the trumpet (вибирати приклад з партитурою);

Giovanni Battista Pergolesi  – Stabat Mater;

J. P. Rameau  –  Les Indes Galantes;

Gluck -соло флейти з опери Орфей;

Кореллі Кончерті Гроссі (особливо соль-мінор);

Телеманн фантазія для скрипки номер1;

Гендель Музика на воді;

Гендель пассакалія ( але обовязково у виконанні камерного оркестру);

Бах фортепіанний концерт соль-мінор;

Бах фортепіанний концерт фа-мінор;

Бах фортепіанний концерт ре-мінор (у виконанні Ріхтера);

Бах подвійний скрипковий контцерт ре-мінор;

Бах Бранденбурзький концерт номер 3;

Бах Різдвяна Ораторія;

Бах Страсті від Матея;

Бах Меса Сі-мінор;

Бах Хроматична фантазія і фуга ре-мінор (у виконанні Юдіної) ;

Бах Італійський концерт;

Взагалі Баха треба слухати багато. Це я перерахувала найбільш відомі і популярні твори, але їх є набагато більше, навіть тих популярних. Надіюсь, що цей невеликий перелік відкриє комусь красу музики цього композитора.

Далі тієї музики стає всебільше. Боюся, що список буде безкінечний. Тому назву лише деякі твори.

Березовський

Хоровий концерт «Не отвержи мене».

Бортнянський

Хоровий концерт 32 «Скажи ми Господи»;

Хоровий концерт 33 «Вскую прискорбна єси».

Ведель

Херувимська;

На ріках Вавилонських.

Моцарт:

Сонати у виконанні Глен Гульда;

Концерт для фортепіано номер 20 ре-мінор у виконанні Марти Аргеріх;

Концерт для фортепіано номер 21, 2 частина;

Концерт для фортепіано номер 24 до-мінор у виконанні Мітцуко Ушіда;

Симфонія 40;

Симфонія 41;

Струнний квартет номер 14;

Опера Дон Жуан;

Опера Чарівна Флейта;

Реквієм.

Бетовен

Велика фуга оп 133;

Симфонії 3, 5, 7, 9;

Увертюра Егмонт;

Сонати.

Шуберт

Різні пісні.

Шопен

Концерт для фортепіано з оркестром мі-мінор (у виконанні Рубінштейна, або Блехача) ;

Концерт для фортепіано з оркестром фа-мінор;

Прелюдії;

Етюди;

Балада соль-мінор;

Фантазія-експромпт;

Скерцо сі бемоль-мінор;

Ноктюрн ре бемоль -мажор, до дієз –мінор;

Брамс

Симфонії номер 3, 4 Обов’язково 3 частину 3 симфонії.

Чайковський

Симфонічна поема Ромео і Джульєтта;

Симф. Поема Франческа да Ріміні;

Симфонії 4, 6;

Балети лускунчик, Спляча красуня, Лебедине озеро;

Літургія, особливо Херувимська.

Вагнер

Увертюра до «Тагойзера» ;

Увертюра до «Лоенгріна» (і до 3 акту Лоенгріна) ;

Увертюра до «Летючого Голландця» ;

Увертюра до «Парсіфаля».

Малєр

5 симфонія, особливо Adagietto.

Рахманінов

Острів мертвих;

Фортепіанні концерти номер 2, 3;

Літургія;

Всенічна, особливо Блажен муж, Богородице Діво.

Равель

Дафніс і Хлоя.

Дебюссі

Прелюдії.

Лілі Буланже

Ранок;

Вечір;Pie Jesu. І багато-багато іншого……дійшла я тільки до початку XX століття.

Інтерв’ю записане в 2020 році.