В сучасному суспільстві розуміння контемплятивного монашого життя, можна сказати, переживає кризу, бо цінність людини вбачається не в тому, хто вона є, але в тому, що робить, що продукує і що посідає.Тим часом, навіть беручи під увагу великий вклад монашества в розвиток культури і цивілізації протягом історії, не цей вклад є основою його місії, ані остаточною рацією його існування, але є тільки одним з виразів його суті, якою є ЗУСТРІЧ творіння з Творцем. Джерелом і метою споглядального монашого життя є передусім, шукання Бога Живого. Цей пошук був би неможливий, якби Сам Бог його не започаткував, дозволивши пізнати Себе в Йому відомий спосіб і розбудивши в серці той поклик—тугу, яку не може наситити жодний “замінник”, неспокій, що вгамується лиш тоді, коли в Бозі спочине ( св. Августин). І перед людьми контемплятивний монастир виражає власне ту правду, шо хоч далі шукає, вже  знайшов свою повноту в Христі. Проповідує самим своїм існуванням, наче “кричить з покрівель”, що Бог є, що для християнина ніщо не може бути важніше від Ісуса Христа, котрий є перший і останній , “найпрекрасніший серед синів людських”. Отже, місією споглядального монашого життя є збуджувати голод Бога в людях.

      З другого боку, монаше життя не може розглядатися як якийсь привілей, чи вищість, адже його автором є Св.Дух, так само як і всіх інших покликань в Церкві.Воно родиться не з самолюбства, чи втечі перед завданнями світу, але з любові до Бога понад усе, а також із сміливості любити  той же світ таким, яким він є, без ідеалізування і без рабського піддання його логіці. Свого роду посвячення себе для інших, віддання свого життя за ближніх, співчування з недолею світу та ношення його тягарів, яке повинно характеризувати монаше життя , не базується на тільки людських ідеалах, але на все тіснішій злуці з Христом, що полюбив людину аж до смерті на хресті.Чим більше входимо в Христа, тим дорожчою стає для нас людина, з її радощами і проблемами. І так стоїть монастир десь на перехресті Божих і людських стежок, перед Богом він є вознесеними долонями у постійній молитві за долю світу, а перед людьми стає місцем, де можна побачити Боже обличчя, повне любові і доботи.

 

Контемплятивне життя монахинь редемптористок

      

Життя сестер Чину найсвятішого Ізбавителя, хоч є міцно закорінене в багатовіковій традиції монашества, має ще свою, властиву тільки йому специфіку. Засновниця Чину ( хоч вона напевно не є задоволена, як її так називають. Згідно з її бачченням, це Христос –єдиний засновник )сл.Б.Марія Челеста Кростароза ( 1696-1755 ), будучи донькою своєї епохи, дуже контрастної щодо розуміння аскези і містики, зуміла зберегти свободу в Св.Дусі, попри янсеністичні тенденції надмірної строгості ,  відвагу і послух Богові попри раціоналізм Просвітництва, а також тверезість думки, попри пануючу тоді моду на псевдо-містику.Її тонке відчуття духовної дійсності, яке не доцінили її сучасники, наче пророчо вдивлялося в те, що пізніше відкриє

ІІ Ватиканський Собор, а саме, що “дорогою Церкви є людина”. Тобто, базою монашого правила редемптористок є нова заповідь Спасителя—взаємна любов, так як Він полюбив. Це і є особливість дороги цього чину.

      Наша святість, яка є нам задана,  не полягає на особистому самовдосконаленню, але на уподібненні до Христа через піддання Св.Духові, що Сам пише в нас ікону Божого Сина, ведучи до поступового переображення в Нього. “Живий Спомин”—такий термін знаходимо в творах М.Челести– означає саме ту дійсність . Христос під час Тайної Вечері промовив ті слова: “Це чиніть на мій спомин”, таким чином, монахиня повинна якби “зникнути” для себе, наче стати прозорою, щоб був видимий тільки Він, як і в тайні Євхаристії “зникає” хліб і вино, є тільки вже Тіло і Кров Христова. Нашим завданням залишається піддатися дії тієї Любові, яка допровадить нас до цілковитого забуття про себе і до постійної , вдячної і живої пам’яті про Ісуса. Що цікаве, визначення “Живий Спомин”,  не стільки відноситься до окремих членкинь Чину, скільки до спільноти в цілості . Це ми разом, наша єдність в різноманітності, перед Церквою і світом маємо бути “Живим Спомином”, живим, тобто не ностальгічною згадкою, але як анамнеза в Літургії, справжнім і динамічним уприсутнюванням життя, смерті та Воскресіння Ісуса Христа.   

     Ось тому життя і споглядання монахинь редемптористок є сповнене простоти і клімату любові, де кожнвй сестрі, як і кожній людині, що відвідує монастир, прагнуть дати відчути, що вона є люблена Богом і варта любові у всій своїй індивідуальності і неповторності.В пошані до людини є пошана до Христа. На кожній сестрі лежить відповідальність за щастя і святість своєї товаришкі. Як говорять знавці духовності Чину, найсерйозніший гріх редемптористки—це гріх проти взаємної любові.

       Як “маленька Церква”, монаша спільнота завжди молиться. Ритм дня є зрівноважений молитвою і працею, а також спільними зустрічами, на яких ділимося нашим духовним досвідом, а також, як в сім’ї, просто перебуваємо разом.Наш день тримається на міцному “каркасі”літургічної молитви, якою є Євхаристія і повний Часослов, а також на особистій молитві і навчанні Слова Божого та творів церковних авторів. Та особиста молитва – це найпрекрасніший момент для монахині, бо це є зустріч з Улюбленим, священнодіянням єдності між Ним і нею. Але нашим завданням є не стільки молитися “за люд”, скільки молитися “з людом”, тому ми не маємо т. зв.внутрішньої каплиці, ані не культивуємо таких форм  спільної молитви, які би були невідповідними щодо потреб місцевої Церкви, але прагнемо якоюсь мірою популяризувати молитву і літургію.

 

      Також, як спільнота, стараємось розвивати гостинність—це теж євхаристична риса: бути як хліб, доступний кожному, без винятку.Ми, хоч живемо в клявзурі (затворі), тобто не виходимо за межі монастиря, є в кожному часі відкритими для тих, хто прагне в нас наповнитись Богом, чи приходить за порадою в життєвих проблемах.
В часі, коли так мало в людях є сталості, коли сім’ї страждають на брак єдності і постійності, ми є таким домом, де завжди хтось є і завжди хтось чекає.

      Колись св. Тереза з Лізьє відкрила своє покликання  в тому, щоб бути “ любов’ю в серці Церкви”.Покликання редемптористки можна теж звести до  того ж. В творах засновниці можна знайти навіть ствердження, що монахиня, стаючись обручницею Христа, стає обручницею “всіх душ у Церкві”.Символічним виразом того є і темночервоний колір габіту.

     Нашу духовність називають сонячною, усміхненою. Часом людей вражає, звідки в тих жінок, закритих в клявзурі, стільки радості? Джерелом тієї радості є саме споглядання Христа Відкупителя, занурення в Його Воскресінні. Тому ніхто й ніщо тієї радості не може відібрати—ані випробування, ані хвороба, ані труднощі.Та радість – це дар, яким можемо ділитись, помножуючи її в серцях тих, що до нас приходять.